Герої Небесної Сотні
Людмила Олександрівна Шеремет народилася на Донбасі 21 листопада 1942 року в окупованій німцями Макіївці під час Другої світової війни.
Коли дівчина навчалася у дев’ятому класі, загинув її батько, який працював контролером на електропідстанції. Його не встигли врятувати, і після цього Людмила Шеремет вирішила стати лікарем. Не вступивши з першого разу до медичного інституту, з 1959 до 1962 року працювала санітаркою в одній із макіївських лікарень. Продовжила роботу й тоді, коли вже навчалася в медінституті. Після закінчення медичного інституту за розподілом Людмила Шеремет потрапила до Краснодонської районної лікарні як лікар-анестезіолог. У 1969 році після народження доньки Ірини разом із чоловіком переїхала до Хмельницького, де мешкали його батьки. Працювала анестезіологом у міській лікарні, а з 1977 року, закінчивши курси акушерства та гінекології, одержала роботу в Хмельницькому міському пренатальному центрі. У 2009 році вийшла на пенсію.
Рідні згадують Людмилу Шеремет як безкомпромісну та активну людину. У 2004 році, під час Помаранчевої революції, вона стала активісткою на київському Майдані.
Участь у Революції Гідності. Коли у листопаді 2013 року почалися мітинги, спочатку на підтримку євроінтеграційного курсу України, а потім проти злочинної влади, яка дала наказ застосувати силу проти мирних мітингувальників у Києві в ніч на 30 листопада 2013 року, Людмила Шеремет почала виходити на акції у Хмельницькому. Щомісяця з пенсії передавала гроші на підтримку протестувальників, носила продукти. Спостерігаючи за подіями у столиці по телевізору, якось сказала, що якби була молодшою, сама б вийшла проти «беркутівців».
18 лютого та в ніч проти 19 лютого 2014 року Людмила Шеремет невідривно стежила за подіями у Києві у теленовинах. За спогадами доньки, о сьомій ранку 19 лютого попросила чоловіка вимкнути телевізор, щоб відпочити. А невдовзі вирішила піти до будівлі місцевої СБУ, де активісти проводили пікетування, щоб завадити хмельницьким спецпризначенцям їхати до Києва. Мітинг розпочався о 13:00, але замість діалогу та навіть без попередження, за наказом тодішнього голови хмельницької СБУ Віктора Крайтора, силовики почали стріляти у людей просто з вікон будівлі СБУ. Одна з куль потрапила Людмилі Шеремет у голову та пошкодила тканини головного мозку. У непритомному стані жінку доправили до лікарні, де в нейрохірургії їй зробили операцію. Однак врятувати поранену не вдалося, вранці 22 лютого вона померла.
Людмилі Шеремет був 71 рік.
Пошанування. Поховано Людмилу Шеремет у селі Шаровечка Хмельницького району. За громадянську мужність, патріотизм, героїчне обстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року їй було присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Почесний патріарх УПЦ Філарет 4 липня 2015 року нагородив Людмилу Шеремет медаллю «За жертовність і любов до України», а верховний архиєпископ Києво-Галицький УГКЦ Святослав 8 травня 2016 року відзначив почесною грамотою (посмертно). Ім’я та портрет героїні викарбувані на тимчасовому меморіалі Героїв Небесної Сотні у Києві та на Меморіалі пам’яті Героїв Небесної Сотні у Львові (вул. М. Кривоноса). У лютому 2015 року на фасаді будинку на вулиці Хотовицького, 11/2, де мешкала Людмила Шеремет, було відкрито меморіальну дошку. 26 серпня 2015 року рішенням сесії Хмельницької міської ради Людмилі Шеремет присвоєно звання «Почесний громадянин міста Хмельницький» (посмертно). У березні 2016 року у Хмельницькому біля будівлі Служби безпеки України (вулиця Героїв Майдану, 19), де загинула героїня, їй було встановлено пам’ятний знак.
Дмитро Олександрович Чернявський народився 5 березня 1992 року на Донеччині у селищі Артемівське (нині Хромове, Бахмутський район).
Навчався в середній школі № 18 міста Артемівська (нині Бахмут), брав участь в олімпіадах з історії та економіки. Закінчив бакалаврат економічного факультету Донецького національного університету імені Василя Стуса, а у 2013 році вступив до магістратури економічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка.
Захоплювався подорожами Україною, часто відвідував етнофестивалі.
У жовтні 2010 року Дмитро вступив до Всеукраїнського об’єднання "Свобода". У березні 2011 року очолив пресслужбу Донецького міського осередку партії, а за два роки – обласного.
Участь у Революції Гідності. Із початком Євромайдану Дмитро Чернявський долучився до протестних акцій у Донецьку, кілька разів відвідував київський та львівський Майдани. Приходив на Антимайдан у столичному Маріїнському парку, щоб пояснити його учасникам, заради чого люди вийшли на протести проти дій тодішньої влади.
13 березня 2014 року на центральній площі Леніна у Донецьку відбулася акція "За єдину Україну", учасники якої виступили за збереження цілісності країни. Після завершення мітингу активісти самооборони донецького Майдану, серед яких був і Дмитро Чернявський, мали забезпечити прикриття для відходу мирних демонстрантів. У цей час натовп проросійськи налаштованих молодиків оточив захисників мітингу. Під час рукопашної бійки Дмитро Чернявський отримав ножове поранення у живіт, яке виявилося смертельним.
Дмитрові Чернявському було 22 роки.
Пошанування. Дмитра Чернявського поховали у Донецьку. За громадянську мужність, патріотизм, героїчне обстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності, Указом Президента України № 94/2015 від 20 лютого 2015 року Дмитрові Чернявському було присвоєно звання "Герой України" з удостоєнням ордена "Золота Зірка" (посмертно). Почесний патріарх УПЦ Філарет 4 липня 2015 року нагородив його медаллю "За жертовність і любов до України", а верховний архиєпископ Києво-Галицький УГКЦ Святослав 8 травня 2016 року відзначив почесною грамотою (посмертно). Ім’я та портрет Героя викарбувано на тимчасовому меморіалі Героїв Небесної Сотні у Києві, а також на Меморіалі Героїв Небесної Сотні у Львові. 7 травня 2015 року у бахмутській школі №18, в якій навчався Дмитро, відкрили меморіальну дошку на його честь. 15 листопада 2017 року Кабінет Міністрів України заснував для студентів та курсантів закладів вищої освіти державної форми власності стипендію імені Дмитра Чернявського за спеціальністю "Економіка". 21 листопада 2018 року у Львові на фасаді будівлі економічного факультету Львівського національного університету імені Івана Франка, де навчався Герой, було відкрито меморіальну дошку.
Володимир Іванович Рибак народився 30 листопада 1971 року у місті Горлівка Донецької області.
У 1991 році закінчив Горлівський автотранспортний технікум, потім навчався в Автомобільно-дорожньому інституті Донецького національного технічного університету, де у 1995 році отримав спеціальність «інженера-механіка». У 2002 році закінчив Міжрегіональну академію управління персоналом за спеціальністю «Комерційне та трудове право».
Упродовж 14 років – з 1995 по 2009 – Володимир Рибак працював у Горлівському міському управлінні ГУ МВС України в Донецькій області у відділі карного розшуку. А з 2009 року вирішив розпочати політичну кар’єру та став членом ВО «Батьківщина». У 2010 році очолив Горлівську міську організацію цієї партії, в листопаді був обраний депутатом Горлівської міської ради та увійшов до постійної комісії міськради з питань ЖКГ. На парламентських виборах 2012 року балотувався кандидатом у народні депутати по виборчому округу № 52 у Донецькій області.
Стикаючись з проблемами городян, Володимир Рибак часто критикував і місцеву адміністрацію за корупційні схеми, і своїх однопартійців. Часто судився і вигравав суди. Одна з резонансних справ, яку він виграв, була пов’язана із позовом мера, який не сприймав критику депутата.
Був одружений, мав сина та доньку.
Участь у Революції Гідності. Під час Революції Гідності Володимир Рибак кілька разів приїздив у Київ. Повертаючися до Горлівки, проводив зустрічі з місцевими активістами, розповідаючи їм правду про події у столиці. Він був на Майдані у страшні лютневі дні, а коли росія почала окупацію східних областей України, востаннє повернувся до рідного міста. Проводив зустрічі та переговори, намагаючись запобігти поширенню сепаратизму. За день до свого викрадення дав інтерв’ю, де закликав горлівчан вийти до мерії, вважаючи саме мера винним у тому, що влада у місті опинилася в руках представників так званої «ДНР».
17 квітня 2014 року о 14:00 Володимир Рибак взяв участь у мітингу «За єдину Україну» перед Горлівською міською радою, а потім попрямував до будівлі мерії, щоб зустрітися з міським головою. На будівлі вже був вивішений прапор сепаратистів, і Володимир Рибак намагався зняти його та повісити прапор України, але через спротив прибічників так званої «Донецької республіки» йому це не вдалося.
Близько 18:00 депутат йшов по проспекту Перемоги, коли четверо чоловіків у камуфляжній формі та чорних балаклавах силоміць посадили його в автомобіль і повезли в невідомому напрямку. З моменту викрадення мобільний телефон Володимира Рибака був неактивний. Пізніше слідство встановило, що політика викрали бойовики угруповання російського підполковника та диверсанта Ігоря Безлера та колишнього підполковника ФСБ Ігоря Гіркіна. Депутата було доправлено до Слов’янська та піддано нелюдським тортурам. 19 квітня його тіло та тіло ще одного Героя Небесної Сотні – Юрія Поправки – знайшли місцеві рибалки в річці Казенний Торець біля селища Райгородок Слов’янського району Донецької області. 22 квітня 2014 року дружина Олена упізнала тіло закатованого чоловіка.
Володимиру Рибаку було 42 роки.
Пошанування. Володимира Рибака поховано 24 квітня 2014 року на міському кладовищі його рідного міста Горлівки. За громадянську мужність, патріотизм, героїчне обстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності, Указом Президента України № 94/2015 від 20 лютого 2015 року Володимирові Рибаку було присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Ім’я та портрет Героя викарбувані на тимчасовому меморіалі Героїв Небесної Сотні у Києві та на Меморіалі пам’яті Героїв Небесної Сотні у Львові (вул. Кривоноса). 18 квітня 2015 року у місті Слов’янськ на фасаді будівлі міського відділу СБУ (вулиця Центральна, 32), де у підвалі був закатований герой, йому було відкрито меморіальну дошку. У червні 2022 року київську вулицю Кронштадтську було перейменовано на вулицю Володимира Рибака.
Іван Миколайович Пантелєєв народився 1 грудня 1981 року в місті Краматорську Донецької області.
Окрім нього в сім’ї виховувався старший син Олександр, який загинув під колесами п’яного водія, та донька Світлана. У 1999 році закінчив місцеву загальноосвітню школу №10. Відвідував музичну школу по класу піаніно, однак провчившись кілька років, покинув навчання. Самостійно опанував гру на гітарі. Отримавши шкільний атестат, рік провчився в торгівельному технікумі, опановуючи професію кухаря, згодом навчався у Краматорському машинобудівному коледжі Донбаської державної машинобудівної академії за спеціальністю «Програмування для обчислювальної техніки і автоматизованих систем». Працював на різних, часто випадкових роботах, звільняючись, коли робота заважала його захопленню музиці. Останні 10 років свого життя проживав у селі Дмитрівка Ясинуватського району Донецької області, доглядаючи за старенькою бабусею. Проживаючи у селі, займався городництвом. Посадив сад, в якому прийнялися яблуньки, груші, виноград. Дуже багато читав, цікавився історією України, передовсім періодом Козаччини та Другої світової війни. Любив біатлон, захоплювався футболом, вболівав за київське «Динамо» та підтримав українську збірку з футболу. Був творчою особистістю. Його пристрастю була музика. Іван мріяв створити власний рок-гурт, для якої підібрав назву «Небо мінуса». Планував, що його група стане знаменитою, а написані ним пісні популярними. Загалом є автором восьми музичних альбомів, більшість з яких були записані на касетному диктофоні під акустичну гітару. Згодом купив електрогітару й синтезатор, за допомогою яких записав свій останній альбом «Небо мінуса» (2013 рік), зняв кілька кліпів. У своїх піснях писав про нагальні проблеми, відносини між людьми та політичні реалії в Україні. Тому, коли дізнався про події на Майдані, не міг залишатися осторонь. «Несправедливість завжди його дуже обурювала. Він не міг мовчати. Завжди відстоював правду.. По життю такий», - згадує Людмила Пантелєєва, мама героя.
Участь у Революції Гідності. Рішення поїхати до Києва Іван прийняв після новин про жорстокий розгін бійцями «Беркуту» протестувальників в середмісті Києва в ніч проти 30 листопада. Виїхав до Києва 10 грудня й відтоді став активним учасником Революції Гідності. У Києві він одразу потрапив у саму гущу подій. У ніч на 11 грудня, коли беркутівці намагалися розігнати Майдан, Іван був серед тих, хто його відстояли тієї ночі. Йому довелося укріплювати барикади мішками з піском, снігом, шинами та колючим дротом, виставляти «їжаків» та стримувати натиск спецпризначенців разом з побратимами. На Майдані Іван провів майже два місяці. Допомагав активістам з Першої сотні Самооборони Майдану, відомої як «Львівська брама». На Майдані Іван мав псевдо «Креман». Охороняв барикади, жив на вулиці Інститутській у наметі, який жартома називали «Паротяг Анархія». Там не було командирів, а усі рішення приймалися колективно.
Під час Революції Гідності Іван заприятелював з Володимиром Чаплінським з Обухова, майбутнім Героєм Небесної Сотні. Вони здружилися, разом жили в наметі й загинули поруч на Інститутській. Іван неодноразово їздив до Володимира додому, щоб зігратися та помитися. Світлана, дружина В. Чаплінського згадувала, яким цікавим співрозмовником був Іван та якими схожими між собою були вони з Володею, бо мали багато спільних рис характеру, передовсім були чесними та справедливими. Обоє були переконаними у перемозі Майдану та вірили у краще майбутнє України.
Іван не планував повертатися додому на Донеччину. На Майдані він зустрів своє кохання, був серед однодумців, які поділяли його цінності, його прагнення свободи. Після перемоги планував оселитися у Києві, працювати та займатися творчістю. На початку лютого 2014 року Іван навіть змінив зачіску – поголився наголо, залишивши «оселедця».
Ніч на 20 лютого разом із Володимиром Чаплінським провели у друзів, а о п’ятій ранку з новин дізналися про поновлення сутичок у середмісті. Побратими кинулися на Майдан і там, намагаючись відтіснити силовиків по вулиці Інститутській, загубили один одного.
З оприлюдненим відео та фото хронік відомо, що Іван Пантелєєв допомагав пораненим та виносив тіла вбитих. Із засобів захисту мав шолом та металевий щит. Допомагаючи побратимам, отримав кульове поранення у руку на підступах до Жовтневого палацу. На останньому прижиттєвому фото Іван, перебуваючи на «п’ятачку смерті» неподалік від верхнього виходу зі станції метро «Хрещатик», присів біля пораненого у спину Володимира Горчинського, а через кілька секунд, орієнтовно о 9:54 отримав смертельне поранення. На відео видно як важко пораненого Івана, який стікав кров’ю, намагався затягнути за бетонну тумбу франківець Роман Гурик, вбитий хвилиною пізніше.
Згодом судово-медичною експертизою буде встановлено, що того дня Іван отримав кілька вогнепальних поранень з АКМС калібру 7,62х39: наскрізне правого плеча та грудей, лівої руки і сліпе поранення лівого стегна, яке стало фатальним. Тіло Івана було доставлено до фоє готелю Україна, де його упізнала дружина Володимира Чаплінського Світлана, яка внесла його у список загиблих під прізвищем Іван Креман.
Іванові було 32 роки.
Пошанування. Похований у селі Дмитрівка Слов’янського р-ну Донецької області. За громадянську мужність, патріотизм, героїчне обстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Івану Пантелєєву було присвоєно звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно). Почесний патріарх УПЦ Філарет 4 липня 2015 року нагородив його медаллю «За жертовність і любов до України», а верховний архиєпископ Києво-Галицький УГКЦ Святослав 8 травня 2016 року відзначив почесною грамотою (посмертно). Ім’я та портрет героя викарбувані на тимчасовому меморіалі Героїв Небесної Сотні у Києві та на Меморіалі пам’яті Героїв Небесної Сотні у Львові (вул. М. Кривоноса). 26 листопада 2015 року у місті Краматорську в приміщенні загальноосвітньої школи № 10 (вулиця Хабаровська №40), відкрито меморіальну дошку на честь героя. У 2015 році започатковано Всеукраїнський фестиваль мистецтв імені Героя Небесної Сотні Івана Пантелєєва, метою якого є сприяти популяризації сучасного мистецтва та підвищувати рівень патріотизму в суспільстві.
Володимир Григорович Наумов народився 9 березня 1970 року у селищі Шевченко Добропільського району Донецької області.
Мав двох старших братів. Після закінчення школи у селищі Світле вступив до Слов’янського сільськогосподарського технікуму. У 1989 році Володимира призвали до армії, тож чоловік служив у Німеччині. Після демобілізації працював водієм: спочатку на нафтовій базі міста Лозова Харківської області, згодом – у радгоспі та ЖЕКу на Донеччині.
Був двічі одружений, мав трьох дітей – доньку Юлію та синів Арсенія та Єгора.
За спогадами близьких, Володимир завжди пишався тим, що народився в один день із Кобзарем, і знав багато шевченкових віршів напам’ять.
Участь у Революції Гідності. До лютого 2014 року Володимир пильно стежив за подіями Революції Гідності у новинах, і зрештою вирішив долучитися до протестувальників. 14 лютого вирушив до Києва. На Майдані записався до Самооборони та отримав один із її атрибутів – жовту хустку. За свідченнями очевидців, саме через неї був затриманий беркутівцями в ніч проти 18 лютого. На ранок його тіло з ознаками насильницької смерті знайшли на Трухановому острові в Києві. Попри сліди катувань на тілі загиблого, міліція висунула версію, що він наклав на себе руки, стрибнувши з Пішохідного мосту.
Володимирові Наумову було 43 роки.
Пошанування. Володимира Наумова поховано в містечку Родинське на Донеччині. За громадянську мужність, патріотизм, героїчне обстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Володимирові Наумову було присвоєно звання "Герой України" з удостоєнням ордена "Золота Зірка" (посмертно). Почесний патріарх УПЦ Філарет 4 липня 2015 року нагородив його медаллю "За жертовність і любов до України" (посмертно), а верховний архиєпископ Києво-Галицький УГКЦ Святослав 8 травня 2016 року відзначив почесною грамотою (посмертно). Ім’я та портрет Володимира викарбувані на тимчасовому меморіалі Героїв Небесної Сотні у Києві на алеї Героїв Небесної Сотні, а також Меморіалі пам’яті Героїв Небесної Сотні у Львові. У 2015 році у Світлівській середній школі встановлено меморіальну дошку на честь Володимира Наумова.
Сергій Анатолійович Бондарев народився 24 листопада 1981 року в місті Краматорськ Донецької області.
Навчався у фізико-математичному класі краматорської загальноосвітньої школи № 9, захоплювався історією та мріяв вивчитися на архіваріуса. Попри любов до історії, вступив до Донбаської державної машинобудівної академії. Тут упродовж 1999–2002 років навчався на факультеті автоматизації машинобудування за спеціальністю "Інформаційні технології програмування".
Із 2002 року працював інженером-програмістом у ТОВ "Віра" (2003–2004), "Енергомашспецсталь" (2005–2006), "Спектраль" (2006–2008; усі в Краматорську), "Софт-Центр" (2008, м. Київ), IT-компанії "Luxoft" (2008, м. Одеса). В Одесі познайомився зі своєю майбутньою дружиною Світланою. А коли Сергієві 2012 року запропонували роботу в Києві у компанії "GlobalLogic", подружжя переїхало до столиці.
Як фахівець у галузі інформаційних технологій Сергій Бондарев розробляв програмне забезпечення та долучався до управління проєктами й командами. Водночас навчався на заочному відділенні факультету інформатики та обчислювальної техніки Національного технічного університету України "Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського". Диплом мав отримати наприкінці лютого 2014 року. А ще разом із дружиною чекали на народження первістка.
У 2004 році Сергій приїжджав до столиці як активіст Помаранчевої революції.
Участь у Революції Гідності. Під час Революції Гідності 2013–2014 років Сергій Бондарев не залишився осторонь вирішальних для країни подій. Із перших днів Євромайдану Сергій відвідував мітинги у середмісті Києва. Однак наприкінці листопада захворів і дуже переймався тим, що не міг бути з протестувальниками в ніч на 30 листопада, коли на майдані Незалежності їх звірськи розганяв "Беркут". Згодом щотижня виходив на недільні віча, часто приходив на Майдан і після роботи, допомагаючи активістам будувати та охороняти барикади.
Увечері 18 лютого 2014 року, завершивши роботу, Сергій також доєднався до майданівців. Він повідомив дружині, що буде на барикадах до останнього й, не маючи жодного засобу особистого захисту, приїхав у середмістя столиці, де силовики готувалися до штурму Майдану. О 19:40 говорив із другом, за словами якого мав піднесений настрій, бо вірив у перемогу. Однак уже близько 20-ї години, перебуваючи поблизу Будинку Федерації профспілок України, отримав чотири вогнепальні поранення. Сергія доправили до Київської міської клінічної лікарні №18, де від отриманих ран о 23:50 того ж самого дня він помер. Рідні та колеги Сергія не одразу дізналися про його загибель. Дружина Світлана розмістила в інтернеті оголошення з проханням допомогти знайти чоловіка, а за два дні дізналася, що він загинув.
Сергієві Бондареву було 32 роки.
Пошанування. Сергія Бондарева поховано на кладовищі селища Чабани Київської області. За громадянську мужність, патріотизм, героїчне обстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Сергієві Бондареву було присвоєно звання "Герой України" з удостоєнням ордена "Золота Зірка" (посмертно). Почесний патріарх УПЦ Філарет 4 липня 2015 року нагородив його медаллю "За жертовність і любов до України", а верховний архиєпископ Києво-Галицький УГКЦ Святослав 8 травня 2016 року відзначив почесною грамотою (посмертно). Ім’я та портрет героя викарбувано на тимчасовому меморіалі Героїв Небесної Сотні у Києві та на Меморіалі Героїв Небесної Сотні у Львові. 23 жовтня 2015 року в Києві у приміщенні 18-го корпусу НТУУ "Київський політехнічний інститут", в якому навчався Сергій Бондарев, було встановлено меморіальну дошку на його честь. 27 листопада 2015 року в місті Краматорськ у приміщенні загальноосвітньої школи № 9, де навчався герой, теж з'явилася меморіальна дошка.
https://www.youtube.com/watch?v=CznL68RZMm0...
