Фото без опису

Впродовж березня-квітня 1918 року українськими підрозділами спільно із союзними німецькими та австро-угорськими військами було звільнено територію Східної і Південної України від більшовиків. Ці події мають велике значення в історії Української революції 1917 – 1921 років.

2 березня 1918 року українські війська визволили від більшовиків Київ. До столиці повернулася Центральна Рада та інші органи влади і установи Української Народної Республіки. Тут відбулася і реорганізація збройних сил. Окремий запорозький загін було розгорнуто в бригаду, а згодом в Запорізьку дивізію під командуванням Олександра Натієва.

На початку квітня генерал Натієв поділив свою дивізію на дві частини: одна група на чолі з командиром 2-го Запорізького пішого полку Петром Болбочаном вирушила з Полтави на Харків, а друга на чолі командиром 3-го Гайдамацького полку Володимиром Сікевичем повинна була наступати через Лозову на Донбас.

10 квітня 1918 року за таємним наказом військового міністра УНР Олександра Жуковського була сформована Кримська група, яка мала випередити німецькі війська, зайняти півострів та встановити контроль над Чорноморським флотом. Групу очолив полковник Петро Болбочан.

Друга група, під командуванням Володимира Сікевича, й далі продовжували звільняти східну частину України. Це група дістала назву Слов’янської. У складі Слов’янської групи перебували 1-й Запорізький піший полк імені Петра Дорошенка під командуванням Олександра Загродського, 3-й Запорізький піший полк імені Богдана Хмельницького під командуванням Олександра Шаповала, 3-й Гайдамацький полк та деякі інші частини.

Одним із завдань групи було встановлення контролю над ресурсами Донецького кам’яновугільного басейну (у спогадах на позначення Донбасу зустрічаємо поняття «Донецький водозбір» або «Донецька заглибина»).

15 квітня Слов’янська група зайняла станцію Барвінкове на Харківщині, 17 квітня - увійшла до Слов’янська, а 18 квітня - визволила Бахмут.

На Донбасі українські вояки побачили картину занепаду підприємств важкої промисловості. Володимир Сікевич наступним чином описав свої враження: «Сумно було дивитися, що це осередок гігантської сили тепер стоїть. Доміневі печі погасли і сталь в трубах застигла. Треба зміняти на нове, бо це все нездале. Скрізь тихо, ніде не чути гудків, великі комини не викидають під саме небо хмари диму. Зі всіх частин машин зняті мідяні частини, треба багато роботи, знання і матеріалу, щоб машини пустити в рух. Машини стоять, але це ще хоч біда, але безкровна, бо то машина. А от ті, що при машинах стоять, от там кипить непорозуміння, які використали агітатори, щоб робітництво перетягти на свій бік».

Робітнича делегація Краматорська зустріла вояків Слов’янської групи з хлібом-сіллю та подарували українським прапор з написом «Нехай цей стяг буде благословенням робітників у боротьбі за незалежну, соборну Україну. Ми з вами!».

25-27 квітня запорожці та німці вели важкі бої з більшовиками в районі Горлівки та її околиць – станції Микитівки та Ртутного заводу. Ворог контратакував при підтримці потужного гарматного вогню, однак врешті був змушений відступити. Особливу відвагу в боях проявили дорошенківці Загродського, які не дали червоним оточити українські війська.

Далі наступ Слов’янської групи здійснювався за трьома напрямками: на станції Юзівка (нині Донецьк), Попасну і Дебальцево. Дебальцево вояки Богданівського полку здобули з боєм 28 квітня, після чого рушили до станції Колпаково (нині Ковпакове в Антрацитівському району Луганської області), яка знаходилася на адміністративній межі Катеринославської губернії та земель Війська Донського.

Визволення запорожцями Донбасу завершилося символічним актом: у Колпаковому козаки принесли два високі стовпи, пофарбували їх у жовту і блакитну фарби, які знайшли та станції, а на кожному з двох боків намалювали тризуб, під яким написали «УНР». До стовпів прибили тримачі для українських прапорів. Священик відслужив молебень і окропив святою водою прапори. Під урочисту музику та гарматні сальви козаки встановили стовпи, а присутнє вояцтво вигукнуло: «Слава!». На той час ще не було відомо, або не прийшло усвідомлення того, що тепер це був кордон не УНР, а вже Української Держави гетьмана Скоропадського.

Після завершення військової операції запорожці несли гарнізонну службу в Бахмуті, Слов’янську, Микитівці, Дебальцевому та Краматорську. Штаб Сікевича знаходився у Микитівці. За наказом генерала Натієва, вояки Слов’янської групи охороняли державне майно на Донбасі та сприяли відновленню занепалої вугільної промисловості.

Тоді українці вже мусили зі зброєю в руках виборювати своє право на незалежність у боротьбі з тим самим ворогом — росією, яка ховалася за гаслами «визволення», але несла примус, репресії й руйнування.

Сьогодні, у XXI столітті, історія повторюється, але вже з чітким усвідомленням: Донбас — це Україна. Як і тоді, українські воїни звільняють свою землю, крок за кроком, боронячи не лише території, а й свободу, гідність і майбутнє.

107 років — це ланцюг незавершеної боротьби, яка триває донині. Але цього разу — ми сильніші, єдині, з власною армією, пам’яттю.

І як тоді, так і сьогодні, Донеччина обов’язково буде вільною.